Єдиний день інформування

Методичні матеріали
для надання практичної допомоги лекторам до єдиного Дня інформування населення області

 

ДЕНЬ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ

ПАМ'ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ

100-РІЧЧЯ ПОДІЙ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1921 РОКІВ

ПРАВА ЛЮДИНИ (З НАГОДИ ПРОВЕДЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТИЖНЯ ПРАВА ТА ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ
ВІД КОРПОРАТИВНИХ МЕРЕЖ ДО ПЕРСОНАЛЬНИХ КОМП’ЮТЕРІВ (ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ)

 

1. День Гідності та Свободи.  Це свято в Україні відзначається щороку 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції
(2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Є наступником свята Дня Свободи, яке було встановлене Президентом України Віктором Ющенком
19 листопада 2005 року на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки, з метою затвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання почуттів національної гідності та відзначалося щорічно 22 листопада, поки не було скасоване указом колишнього  Президента Віктора Януковича.

Свято встановлене “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року - лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору…” згідно з указом Президента України Петра Порошенка № 872/2014 “Про День Гідності та Свободи” від 13 листопада 2014 року.

Як зазначив Президент України Петро Порошенко “Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції - наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи”.

Одночасно зі встановленням Дня Гідності та Свободи Указом № 871/2014 Президент скасував свято Дня Соборності та Свободи України, що було запроваджено у 2011 році та відновив свято День Соборності України.

 

Українська помаранчева революція 2004 року.

22 листопада 2004 року розпочалася Помаранчева революція – хвиля мирних акцій протесту, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні,  організована і проведена прихильниками претендента на президентську посаду, основного кандидата від опозиції − Віктора Ющенка після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів та названа за кольором  його символіки.

Помаранчева революція пробудила українців, змусила їх поважати себе, викликала у мільйонів людей почуття національної гідності, гордості, само ототожнення з поняттям "громадянин України".

Поштовхом до революції стали масові фальсифікації з боку влади під час президентської виборчої кампанії 2004 року яка стала найбруднішою за всю історію державної незалежності. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 24 особи, серед яких найбільшу Довіру мали лідер найчисленнішої парламентської фракції "Наша Україна" В. Ющенко та прем'єр-міністр і кандидат від владної коаліції В. Янукович.

Прагнучи перемогти будь-якою ціною, провладна команда організувала інформаційну блокаду опозиції, вдавалася до тиску на виборців та журналістів, застосовувала брудні технології, чинила провокації. Най ганебнішою подією президентської кампанії було отруєння В. Ющенка, яке сталося за досі нез'ясованих обставин.

Та, незважаючи на всі зусилля влади, у першому турі виборів Президента України переміг В. Ющенко. Другим став В. Янукович.

Напередодні та під час другого туру виборів, що відбувся 21 листопада, посягання на конституційні права громадян були ще брутальнішими. Процес голосування, а в окремих випадках і підрахунок голосів були затьмарені численними випадками кримінального втручання у виборчий процес, насилля і залякування на виборчих дільницях.

Вранці 22 листопада київський майдан Незалежності заряснів помаранчевими кольорами. Так розпочалася Українська помаранчева революція. За суттю вона була революцією духу, кампанією загальнонаціональних протестів, мітингів, інших акцій громадянської непокори мільйонів людей проти антидемократичного режиму, який, сфальсифікувавши вибори, намагався нав'язати суспільству на найвищу державну посаду свого кандидата. Зрештою, це була реакція громадян, які усвідомили, що саме народ є джерелом влади.

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

У підсумку за результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу здобув Віктор Ющенко.

Символом свободи, демократії і нескореності духу українського народу став київський Майдан, який прикував до себе та України увагу всього світу. Структурно він, як і "майдани" багатьох інших населених пунктів України, складався з 3 частин: сцени, де майже цілодобово чергувалися виступи політиків та артистів, наметового містечка, котре нараховувало кілька тисяч наметів, та, власне, людей, які стояли на Майдані.

Головною рушійною силою і найактивнішим учасником революції була молодь, передусім студентська, ідеологом − інтелігенція, а соціальною базою − середній клас. Революцію беззастережно підтримали українське селянство і фермерство, значна частина міського населення.

Хід подій

21 листопада

Другий тур голосування, у ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між чинним прем'єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком. Зранку під керівництвом “польових командирів Майдану” Тараса Стецьківа, Миколи Томенка, Юрія Луценка та Володимира Філенка розпочалось монтування сцени на Майдані Незалежності.

22 листопада

О другій годині ночі Центральна виборча комісія України повідомляє, що після підрахунку 33 % виборчих бюлетенів лідирує прем'єр-міністр Янукович з 50 % голосів, а Ющенко отримав 46 %. Ці дані різко відрізняються від даних екзит-полів декількох груп соціологів, які відразу після закінчення голосування оголосили про перемогу Ющенка.

У ніч на понеділок в Київ вводиться бронетехніка. Бронетранспортери з'являються біля будівлі ЦВК. Під посилену охорону взято комплекс будівель адміністрації президента. Порядок в столиці охороняють кілька десятків тисяч військовослужбовців внутрішніх військ, а також загони спеціального призначення.

Прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Президент Росії Володимир Путін першим вітає Віктора Януковича з перемогою.

23 листопада

В містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради — українського парламенту, уряду й ін. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевий колір — колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий та блакитний кольори).

24 листопада

Переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з чинним президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати «Помаранчеву революцію» і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів:

25 листопада

Верховний Суд України забороняє друкувати офіційні результати виборів. Януковича вітають Китай, Вірменія і Казахстан.

26 листопада

На привокзальній площі у Києві пройшов мітинг прихильників Віктора Януковича, де зібралося бл. 60 000 осіб. Харківська та Луганська обласні ради оголошують про свої наміри щодо створення автономії. У столиці відбувся перший раунд переговорів влади та опозиції за участю міжнародних посередників.

27 листопада

У Києві проходить екстрене позачергове засідання Верховної Ради України, в якому беруть участь всі депутати. Вони приймають постанову «Про політичну кризу в державі, яка виникла в зв'язку з виборами президента України», якою визнають недійсними результати другого туру голосування, а також оголошують недовіру Центральній виборчій комісії у зв'язку з неналежним виконанням обов'язків, передбачених Конституцією та законами України.

28 листопада

У Сєвєродонецьку відбувся з'їзд депутатів усіх рівнів, який обговорював питання проведення референдуму щодо федералізації України. Мер Москви Лужков назвав акції опозиції «апельсиновим підкормленим шабашем».

29 листопада

Ющенко наполягає на визнанні його президентом на підставі результатів першого туру.

Тим часом Захід висловлює тривогу щодо можливого розколу України. Європейські лідери підтримують ідею проведення повторного голосування як можливий крок до виходу з політичної кризи.

3 грудня

Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені − зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування.

8 грудня

Верховна Рада перемінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур'єра» (що означає офіційне закінчення виборів).

23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України.

 

Революція Гідності (Євромайдан).

21  листопада 2013  року за  кілька днів до саміту «Східного партнерства» у м. Вільнюс, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з Євросоюзом, уряд М. Азарова ухвалив рішення призупинити підготовку до її підписання. Це було неочікувано, адже упродовж трьох попередніх років влада визнавала, що асоціація з ЄС — стратегічна мета нашої держави.

Ідею європейської інтеграції України загалом підтримувала більшість громадян. Вони навіть були згодні миритися з режимом В. Януковича, але за умови продовження курсу на євроінтеграцію. Відмова ж від Угоди зруйнувала крихкий суспільний компроміс.

Водночас стверджувати, що саме непідписання Угоди призвело до Євромайдану і Революції — неправильно, причини були більш глибинними:

− загроза втрати Україною державного суверенітету внаслідок втягування країни до Митного та Євразійського союзів − об’єднань, в яких домінує Росія;

− економічні проблеми;

− корупція у владі, що досягла всеосяжних масштабів;

− згортання політичних свобод, політичні репресії;

− безправ’я громадян перед чиновниками, безкарність представників влади та їхнього оточення.

Події розвивалися дуже швидко. Так, увечері 21  листопада декілька журналістів та громадських активістів вийшли на майдан Незалежності у  Києві та  поширили в  соціальних мережах заклик домагатися підписання Угоди. Після опівночі на Майдані зібралося вже до півтори тисячі осіб. Це були переважно журналісти та молодь. До них невдовзі приєдналися студенти столичних університетів, а згодом почали прибувати й незгодні з регіонів. Удень на Майдані лунали виступи та  пісні; ночувати залишилися кількасот осіб. Пізніше, 24  листопада, у  мирній ході та  мітингу на  Європейській площі взяли участь вже понад 100 тис. осіб.

Акція студентів, які постійно залишалися на Майдані, не була заборонена судом і відбувалася відповідно до Конституції України. Однак 30  листопада о  4 ранку загони міліції «Беркут» раптово атакували студентів. Їх били кийками, закидували вибуховими пакетами, поранених били ногами, тягли по землі, переслідували на вулицях. Загалом було поранено близько 80 осіб. Частина мітингувальників врятувалася на території Михайлівського монастиря.

Брутальну розправу влада намагалася виправдати необхідністю… встановити новорічну ялинку. Дії правоохоронців шокували, адже нічого подібного раніше в Україні не траплялося. Після цього тисячі киян спонтанно вийшли на  протести з  дітьми, щоб показати: їм не потрібна «кривава ялинка» (після мовного ляпу Януковича її почали називати «йолкою»). Своєю чергою М. Азаров назвав студентів «озброєними провокаторами». Однак під тиском громадськості Генеральна прокуратура була змушена відкрити (формально) кримінальну справу за  перевищення службових повноважень проти другорядних чиновників, відводячи удар від найвищих можновладців. 1 грудня на вулиці столиці вже вийшли від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Суть Євромайдану (таку назву отримало громадське зібрання противників режиму) полягала навіть не у виборі між Європейським Союзом  (ЄС) та  Росією, а  в  обстоюванні людської гідності, громадянських прав та свобод. Відтак події зими 2013–2014 рр. увійшли в історію нашої країни як Революція Гідності.

Тим часом опозиційні до В. Януковича політики на вічі 1 грудня оголосили про  створення «Штабу національного спротиву». Упродовж дня відбулися сутички між протестувальниками і силовиками біля Адміністрації Президента, що  частково були викликані діями провокаторів. Останні отримали завдання перевести мирний протест у насильницьку форму, зменшити його масовість та  дати В.  Януковичу привід виправдати репресії. Однак громадським активістам та  опозиційним політикам вдалося утримати протестувальників від насильницьких дій. Майдан Незалежності став центром мирного спротиву. Були зведені намети, де цілодобово перебували протестувальники з усієї країни. Спочатку намети були незахищені, однак уже після перших штурмів Євромайдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами з  підручних матеріалів: дощок, дротів, автомобільних шин, мішків з піском. Мирне «стояння», коли люди лише захищалися, тривало майже два місяці  − до  середини січня 2014  р. У  центрі столиці утворилася подоба Січі. Тут було заборонене спиртне, а  ліки та  харчі безкоштовно приносили не  тільки кияни, а  й  усі небайдужі українці, доставляли волонтери. Люди з  усієї країни жертвували гроші та  необхідні речі на  Євромайдан, що  утворився в  столиці. Свідченням мирного характеру протистояння стало те, що  у  центрі Києва всі установи, включно з  банками, кафе тощо, працювали як зазвичай. Також не було зафіксовано жодних випадків мародерства попри те, що через Майдан у ці місяці перейшли мільйони людей. 8 грудня 2013 р. у Києві було знесено пам’ятник Володимиру Леніну. Відтоді країною поширився «ленінопад»  − демонтаж пам’ятників Леніну як символ прощання з диктатурою та імперією. Тим часом режим В. Януковича активізував репресії. Спочатку в  регіонах, а  згодом і  в  столиці почали переслідувати протестувальників.

Поштовхом до виходу протистояння за мирні межі стало ухвалення Верховною Радою репресивних, на думку прихильників євроінтеграції, «диктаторських законів», що відбулося 16 січня. Наступного дня низка громадських організацій оголосили повну мобілізацію на Майдані Незалежності у Києві.

 

2. Пам’ять про голодомор 1932-1933 років. Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодомор, який забрав мільйони людських життів. Жертв Голодомору вшановують щороку в четверту суботу листопада. У цей день Україна і світ вшановують вбитих голодом під час геноциду
1932 – 1933 років. Цьогоріч цей день пам'яті випадає на 25 листопада. У 2017 та
2018 роках виповнюються 85-ті роковини цієї трагедії.

07 листопада 2017 року у Сполучених Штатах розпочався масштабний комплекс заходів зі вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні
1932-1933  років та визнання його геноцидом українського народу.

Цього дня біля меморіалу Голодомору в центрі американської столиці відбулася поминальна церемонія за участю Посла України в США, Голови крайового комітету з визнання Голодомору геноцидом, колишнього президента Литви, ієрархів українських церков США, представників української, литовської, грузинської громад Вашингтону, які поклали символічні снопки пшениці до однойменного Меморіалу у столиці США. Також у Конгресі США відбувся брифінг, присвячений тематиці Голодомору та презентація тематичної фотовиставки з портретами історичних постатей, які зробили вагомий внесок у пошук та поширення правди про геноцид українського народу.

Ще однією знаковою подією стало внесення на розгляд у Палаті представників США проекту резолюції зі вшанування 85-х роковин Голодомору-геноциду. Наразі процес визнання Голодомору геноцидом українського народу триває в кількох американських штатах. На сьогодні схвальне рішення уже прийняли парламенти штатів Вашингтон, Орегон і
Нью-Джерсі.

Історична довідка.

Голодомор – масовий штучно організований голод, влаштований комуністичним режимом шляхом насильного вилучення продовольчих запасів в селян, яке поєднувалось із широкими репресіями проти різних верств населення. Голодом було вбито мільйони людських життів. Страшні обставини злочину унеможливлюють встановлення точної кількості смертей невинних людей та вичерпного поіменного списку жертв. За підрахунками, проведеними Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, в Україні внаслідок Голодомору 1932 – 1933 років загинуло 3 млн. 941 тис. осіб.  Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932–1934 роках досягають 1 млн. 122 тис. осіб.

Опір геноциду

Комуністичний режим розглядав українську культурну еліту  та економічно незалежне і національно свідоме селянство як реальну загрозу свого існування. Тому від самих початків становлення радянської влади спрямовував проти них спеціальну репресивну політику.

Перехід наприкінці 1920-их років до форсованої індустралізації та суцільної колективізації викликав невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найбільш активний спротив проявився в Україні, що мала досвід власної державності у 1917–1921 рр. Центром опору більшовицькій політиці стало українське село.

У 1930 році в Україні відбулось понад 4 тис. масових протестних виступів у яких взяли участь за оцінками дослідників біля 1,2 млн. осіб. Виступи були стихійними та розрізненими, їх порівняно швидко придушували добре озброєні і підготовлені війська, але масштаб опору змусив призупити колективізацію.

Хлібозаготівельна кампанія 1931 року та голод, який охопив Україну весною 1932 року, загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ (главное политическое управление) зафіксували в УССР понад 900 масових протестних виступів, що становило понад 56 % усіх антивладних виступів в СССР за цей час. У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств. Незважаючи на  тиск партійних і державних органів, біля 500 сільських рад в Україні відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

І в 1932, і в 1933 роках у різних регіонах України режим змушений був придушувати масові виступи – «волинки» – які ставали відчайдушними спробами доведених до межі голоду українських селян не стільки відстояти свої права, як просто вижити. Голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, комори спиртзаводів чи винокурень, де зберігалось, часто просто під відкритим небом, відібране у селян зерно. Водночас, серед колгоспного селянства у 1932 році набув поширення такий метод протесту як невихід на роботу. В обстежених ҐПУ 150 колгоспах, де відбувалися виходи з колективів, не виходило на роботу від 30 до 70 % колгоспників.

З посиленням хлібозаготівельного свавілля та викликаного ним голоду, почастішали терористичні акти, вчинені селянами. За оцінками дослідників, у 1932 р. в українському селі було здійснено понад 1000 актів збройного спротиву режиму.

Цей стихійний спротив і став основою звинувачень в наявної антикомуністичного підпілля і підготовки на весну 1933 року повстання в Україні, які були використані окупаційною владою як виправдання вбивства голодом.

Врешті вияви збройного чи мирного протесту селян було придушено жорстокою репресивною машиною. Організований комуністичним режимом Голодомор став геноцидом, що завдав непоправних втрат українському народу, наслідки яких відчутні до сьогодні.

Всеукраїнська акція «Запали свічку»

На вшанування пам’яті усіх загиблих в роки Голодомору в Україні запалюють свічки. Свічки запалюють біля меморіалів і пам’ятників жертвам Голодомору, на центральних площах і вулицях населених пунктів, а також на підвіконнях осель.

В пам’ять про мільйони загиблих від Голодомору закликаємо всіх мешканців України 25 листопада 2017 року о 16:00 приєднатися до загальнонаціональної хвилини мовчання, за можливості – біля меморіалу, пам’ятника чи хреста пам’яті жертв Голодомору у відповідному населеному пункті. Також заохочуємо із настанням темряви запалити і поставити свічку на підвіконня так, щоб її було видно з двору – на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених життів наших співвітчизників.

Корисні інтернет-посилання

1. Геноцид Голодом:

www.holodomoreducation.org/

2. Електронний архів Голодомору: зведений реєстр архівних документів:

http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/

3. Енциклопедія голодомору 1932-1933 років в Україні:

www.history.org.ua/?discussion&nazva=_enhld_

Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор:

Художні фільми:

«Голод-33», реж. О.Янчук, 1991, кіностудія імені О.Довженка, Україна.

«Поводир», реж. О.Санін, 2014, студія «Prontofilm», Україна.

«Маленьке життя», реж. О.Жовна, 2008, кінокомпанія «Група компаній Фокстрот», Україна.

Документальні фільми:

«Жнива розпачу», реж. С.Новицький, Ю.Луговий, 1984, Канада.

«Під знаком біди», реж. К.Крайній, 1990, «Київнаукфільм», Україна.

«Українська ніч 33-го», у 4 частинах («Страх», «Жах», «Гільйотина», «Справа Грушевського»), реж. В.Георгієнко, 1994–1998, «Укртелефільм», Україна,

«Час темряви», реж. С.Дудка, 2003, «Укртелефільм», Україна.

 

3. 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років. У 2017 році виповнилося 100 років від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття. Ця доба була вершиною національно-визвольної боротьби, відродження української нації.

Сформована тоді ідея державної незалежності стала визначальною для українського визвольного руху.  Розбудовою Української Народної Республіки, Української Держави, Західно-Української Народної Республіки українці довели здатність і спроможність національного державотворення. Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених революцією 1917–1921 років.

З метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України та військової звитяги захисників рідної землі, творців національної державності Президентом України 22 січня 2016 року підписано Указ № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років”, яким 2017-й проголошено Роком Української революції.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.

Українська революція має чіткі хронологічні рамки. Її нижня часова межа пов’язана зі створенням у березні 1917 року Української Центральної Ради (далі – УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. За короткий час вона перетворилася з представницького органу українського громадського руху на повноцінний парламент Української Народної Республіки (далі – УНР).

У ході революції український народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мову. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель.

 

Етапи революції 1917–1921 років

Українська революція має три етапи:

березень 1917 – квітень 1918 – утворення та діяльність УЦР, проголошення її Універсалів;

29 квітня – 14 грудня 1918 – правління гетьмана Павла Скоропадського;

грудень 1918 – листопад 1921 – встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

 

Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)

Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено  національний представницький орган – Українську Центральну Раду. Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.

У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.

Відповідно до ІІ Універсалу Центральна Рада й утворений нею Генеральний Секретаріат проголошувалися вищими органами влади України.

У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР.

Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.

ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку. Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.

 

Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.

За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.

 

Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)

Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.

Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще  українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.

Хронологія основних подій

 

1917 рік

17 березня

Утворення Української Центральної Ради

19-21 квітня

Відбувся Всеукраїнський національний конгрес

1 травня

Формування Першого українського полку імені Богдана Хмельницького; початок творення українських збройних сил

23 червня

Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради та автономії України

28 червня

Утворення Генерального Секретаріату Української Центральної Ради і першого українського уряду

16-20 жовтня

Проведення Всеукраїнського з'їзду вільного козацтва в Чигирині

20 листопада

Проголошення Української Народної Республіки

5 грудня

Заснування Української академії мистецтв

9 грудня

Розпочалося засідання Першого Курултаю кримськотатарського народу

15 грудня

Створення Генерального Суду УНР (правонаступник – Верховний Суд України)

17 грудня

Початок російської агресії проти УНР

22 грудня

Створення Головної скарбниці УНР (тепер – Державна казначейська служба України) та Українського державного банку (нині – Національний банк України)

1918 рік

22 січня

Проголошення незалежності Української Народної Республіки

29 січня

Бій під Крутами

9 лютого

 

Підписання Берестейського мирного договору між УНР і державами Четверного союзу

25 лютого

Затвердження Тризуба державним гербом Української Народної Республіки

1 березня

Запровадження грошової одиниці УНР – гривні

26 березня

Створення Українського телеграфного агентства (попередник сучасного державного інформаційного агентства України “Укрінформ”)

22 квітня

Звільнення Криму від більшовиків

29 квітня

Ухвалення Центральною Радою Української Народної Республіки основного закону –  Конституції УНР

29 квітня

Проголошення Української Держави (Гетьманату Павла Скоропадського);

створення Українського військово-морського флоту

30 травня

Ухвалення Закону про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі (нині – присяга державного службовця)

6 жовтня

Відкриття у Києві Українського народного  університету

22 жовтня

Відкриття Кам’янець-Подільського  державного українського університету

1 листопада

Листопадовий чин – українське повстання у Львові, внаслідок якого проголошено Західно-Українську Народну Республіку

14 листопада

 

Створення Директорії Української Народної Республіки;

заснування Української академії наук

14 грудня

Відновлення Української Народної Республіки

1919 рік

22 січня

Проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки

Квітень

Розгортання українського антибільшовицького повстанського руху

7 червня

Початок наступальної військової операції Української Галицької Армії “Чортківська офензива”

11 серпня

Початок походу українських армій на Київ–Одесу

6 грудня

Початок Першого Зимового походу Армії УНР

1920 рік

21 квітня,

24 квітня

Підписання Варшавського мирного договору між УНР і Польщею, політичної і військової конвенції, за якими УНР визнано незалежною державою

25 квітня

 

Перехід Збруча і початок наступу на Київ об’єднаних польсько-українських збройних сил

7 травня

 

Вступ до Києва  об’єднаних польсько-українських військ, звільнення міста від більшовиків

5 травня

Проголошення Всеукраїнською православною Церковною радою автокефалії Української православної церкви

29–31 серпня

Героїчна оборона Замостя, де відзначилися вояки VI січової стрілецької

дивізії під командуванням Марка Безручка

Вересень

Початок творення Української військової організації

10 листопада

Відступ за Збруч Армії УНР під натиском військ більшовицької Росії. Окупація більшовиками усієї території центральної та східної України

1921 рік

Січень

Засновано партизансько-повстанський Штаб при Головній Команді військ УНР

9 січня

Створення Ради Республіки Державного центру УНР на еміграції

3 лютого

Початок роботи Ради Республіки – вищого законодавчого органу влади  УНР на еміграції у Тарнові (Польща)

18 березня

Підписання Ризького мирного договору між РРФСР і УРСР з одного боку, і Польською Республікою з іншого, яким встановлено радянсько-польський кордон. Українські землі були розділені між Польшею і більшовицькою Росією

Липень

Заснування у Львові Таємного українського університету

25 вересня

Замах члена Української військової організації Степана Федака на главу Польської держави Юзефа Пілсудського у Львові

11 жовтня

Початок роботи Всеукраїнського православного собору в Києві, який завершив організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви, затвердив автокефалію й обрав  митрополитом УАПЦ Василя Липківського

26 жовтня

Початок Другого Зимового походу Армії УНР – військового антибільшовицького рейду із території Польщі

21–23 листопада

Розстріл вояків Армії УНР біля села Базар на Житомирщині

Осінь

Початок масового голоду, що охопив південні регіони України.

 

 

4. Права та свободи людини та громадянина в Україні

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Історична ретроспектива

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.)відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права ( Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679р. так званого Habeas Corpus Act ( Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У1689р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.

Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776р.Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин:“Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй  та Міжнародної організації праці,права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948р.  Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу.

Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.

Генезис прав і свобод людини на землях України

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди”– договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному . Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645–1676рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок– вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади.

В Україні відбувалися об’єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов’язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин.

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники– юристи В.Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949рр.) і П.Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, який у 1958–1968рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

Становлення прав людини в Незалежній Україні

Проголошення 24 серпня 1991р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990рр. і особливо події серпня 1991р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.

Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Прийняття 9 листопада 1995р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція України  імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст.у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом.

 

Конституція України - Розділ II

ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 40. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

 Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.

Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Стаття 59. Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Частину другу статті 59 виключено

Стаття 60. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

 

Таким чином, права і свободи людини і громадянина є невід'ємними, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного.

 

5. Захист інформації від корпоративних мереж до персональних комп’ютерів

Захист інформаційних ресурсів від несанкціонованого доступу

Інформаційна безпека має велике значення для забезпечення життєво важливих інтересів будь-якої держави. Створення розвиненого і захищеного середовища є неодмінною умовою розвитку суспільства та держави, в основі якого мають бути найновіші автоматизовані технічні засоби.

Посилення уваги до питань захисту інформації обумовлене зростанням доступу до неї. У нинішньому інформаційному столітті нові покоління електронно-обчислювальних машин з'являються з надзвичайною швидкістю. Збільшується пам'ять машин, змінюється їх структура й операційна система.

Для гарантованої безпеки функціонування інформаційної мережі застосовуються різні протоколи шифрування конфіденційної інформації, електронні підписи, здійснюється сертифікація інформації. Заборона на несанкціоноване переміщення даних між локальною мережею установою та глобальною мережею може забезпечуватися спеціальними комп'ютереними або програмними засобами.

Останнім часом в Україні відбуваються якісні зміни у процесах управління на всіх рівнях, які зумовлені інтенсивним упровадженням новітніх інформаційних технологій. Швидке вдосконалення інформатизації, проникнення її в усі сфери життєво важливих інтересів зумовило, крім безперечних переваг, і появу низки стратегічних проблем. Посилюється небезпека несанкціонованого втручання в роботу комп'ютерних, інформаційних і телекомунікаційних систем.

Наскільки актуальна проблема захисту інформації від різних загроз, можна побачити на прикладі даних, опублікованих ComputerSecurityInstitute (Сан-Франциско, штат Каліфорнія, США), згідно з якими порушення захисту комп'ютерних систем відбувається з таких причин:

несанкціонований доступ — 2 %

укорінення вірусів — 3 %;

технічні відмови апаратури мережі — 20 %;

цілеспрямовані дії персоналу — 20 %;

помилки персоналу (недостатній рівень кваліфікації) — 55%.

Таким чином, однією з потенційних загроз для інформації в інформаційних системах слід вважати цілеспрямовані або випадкові деструктивні дії персоналу (людський фактор), оскільки вони становлять 75 % усіх випадків.

Відповідно до вимог законів України "Про інформацію", "Про державну таємницю" та "Про захист інформації в автоматизованих системах" основним об'єктом захисту в інформаційних системах є інформація з обмеженим доступом, що становить державну або іншу, передбачену законодавством України, таємницю, конфіденційна інформація, що є державною власністю чи передана державі у володіння, користування, розпорядження.

Загалом, об'єктом захисту в інформаційній системі є інформація з обмеженим доступом, яка циркулює та зберігається у вигляді даних, команд, повідомлень, що мають певну обмеженість і цінність як для її власника, так і для потенційного порушника технічного захисту інформації, який здійснює несанкціонований доступ до інформації

Загроза несанкціонованого доступу — це подія, що кваліфікується як факт спроби порушника вчинити несанкціоновані дії стосовно будь-якої частини інформації в інформаційній системі.

Потенційні загрози несанкціонованого доступу до інформації в інформаційних системах поділяють на цілеспрямовані (умисні) та випадкові. Умисні загрози можуть маскуватися під випадкові шляхом довгочасної масованої атаки несанкціонованими запитами або комп'ютерними вірусами.

Розглянемо можливі канали витоку-інформації та варіанти несанкціонованого доступу до неї.

За відсутності законного користувача, контролю та розмежування доступу до термінала кваліфікований порушник легко використовує його функціональні можливості для несанкціонованого доступу до інформації, що підлягає захисту, шляхом уведення відповідних запитів або команд.

За наявності вільного доступу до приміщення можна візуально спостерігати інформацію на засобах відбиття і документування, викрасти паперовий носій, зняти зайву копію, а також викрасти інші носії з інформацією: лістинги, магнітні носії та ін.

Особливу загрозу становить безконтрольне завантаження програмного забезпечення, в якому можуть бути змінені установки, властивості, дані, алгоритми, введено "троянську" програму або вкорінено комп'ютерний вірус, що виконують деструктивні несанкціоновані дії. Наприклад, записування інформації на сторонній носій, незаконне передавання у канали зв'язку, несанкціоноване друкування документів, порушення їх цілісності, несанкціоноване копіювання важливої інформації, вагомість якої визначається та обмежується на дуже короткий або, навпаки, тривалий час.

Загрозливою є ситуація, коли порушник — санкціонований користувач інформаційної системи, який у зв'язку зі своїми функціональними обов'язками має доступ до однієї частини інформації, а користується іншою за межами своїх повноважень. З боку санкціонованого користувача є багато способів порушення роботи інформаційної системи й одержання, модифікування, поширювання або знищення інформації, що підлягає захисту. Для цього можна використовувати, насамперед, привілейовані команди введення-виведення, неконтрольованість санкціонованості або законності запиту і звернень до баз та банків даних, серверів тощо. Вільний доступ дає порушникові можливість звертатись до чужих файлів і баз даних та змінювати їх випадково або умисно.

Під час технічного обслуговування апаратури можуть бути виявлені залишки інформації на її носіях (поверхні твердих дисків, магнітні стрічки та інші носії). Стирання інформації звичайними методами (засобами операційних систем, спеціальних програмних утиліт) неефективне з погляду технічного захисту інформації. Порушник може поновити і прочитати її залишки, саме тому потрібні тільки спеціальні засоби стирання інформації, що підлягає захисту.

Під час транспортування носіїв територією, яка не охороняється, виникає загроза перехоплення інформації, що підлягає захисту, і подальшого ознайомлення з нею сторонніх осіб.

Зловмисник може стати санкціонованим користувачем інформаційної системи у режимі розподілу часу, якщо він попередньо якось визначив порядок роботи санкціонованого користувача або якщо він працює з ним на одних лініях зв'язку. Він може здійснити підключення до лінії зв'язку між терміналом та процесором ЕОМ. Крім того, без переривання роботи санкціонованого користувача порушник може продовжити її від його імені, анулювавши сигнали відключення санкціонованого користувача.

Обробка, передавання та зберігання інформації апаратними засобами інформаційної системи забезпечуються спрацюванням логічних елементів на базі напівпровідникових приладів. Спрацювання логічних елементів зумовлено високочастотним зміщенням рівнів напруг і струмів, що призводить до виникнення в ефірі, ланках живлення та заземлення, а також у паралельно розміщених ланках й індуктивностях сторонньої апаратури електромагнітних полів, які несуть в амплітуді, фазі й частоті своїх коливань ознаки оброблюваної інформації. Використання порушником різних приймачів може призвести до несанкціонованого витоку та перехоплення дуже важливої інформації, що зберігається в інформаційній системі. Зі зменшенням відстані між приймачем порушника й апаратними засобами інформаційної системи ймовірність приймання таких інформаційних сигналів збільшується.

Окремим видом дуже небезпечної перспективної загрози професійних порушників є так звані радіочастотні засоби електромагнітного ураження, які спричиняють ураження напівпровідникової елементної бази за рахунок надпотужної енергетичної дії електромагнітних випромінювань радіочастотного діапазону, що може призвести до повної або тимчасової відмови в роботі інформаційної системи у найбільш відповідальних ситуаціях.

Несанкціоноване підключення порушником приймальної апаратури та спеціальних датчиків до ланцюгів електроживлення та заземлення, інженерних комунікацій і каналів зв'язку в трактах передачі даних може спричинити модифікацію та порушення цілісності інформації в комп'ютерних мережах.

Таким чином, порушники технічного захисту інформації можуть створювати такі потенційні загрози для безпеки інформації в інформаційних системах:

загрози конфіденційності (несанкціонованого одержання) інформації всіма потенційними і можливими каналами її витоку, особливо каналами побічних електромагнітних випромінювань і наведень, таємними каналами зв'язку в імпортному обладнанні та розвідувальними закладними пристроями;

загрози цілісності (несанкціонованої зміни) інформації;

загрози доступності інформації (несанкціонованого або випадкового обмеження) та ресурсів самої інформаційної системи;

загрози спостереженості роботи інформаційної системи (порушення процедур ідентифікації та аутентифікації, процедур контролю доступу і дій користувачів, повна або часткова втрата керованості інформаційної системи, загрози від несанкціонованих атак і вторгнень порушників технічного захисту інформації до програмних, телекомунікаційних та апаратних засобів інформаційної системи, загрози для передачі даних і маніпуляцій з протоколами обміну (контролю) та із загальносистемним програмним забезпеченням, реєстрація, вірогідний канал, розподіл обов'язків, цілісність комплексу засобів захисту, самотестування, аутентифікація під час обміну, аутентифікація відправника (невідмова від авторства), аутентифікація одержувача (невідмова від одержання) та ін.);

загрози проникнення комп'ютерних вірусів;

загрози радіочастотних засобів електромагнітного ураження високопрофесійних порушників.

Загрози порушників технічного захисту інформації можуть здійснюватись:

технічними каналами: акустичними, оптичними, хімічними тощо;

каналами спеціального впливу шляхом формування полів і сигналів для руйнування системи захисту або порушення цілісності інформації;

несанкціонованим доступом шляхом підключення до апаратури та ліній зв'язку, маскування під зареєстрованого користувача, подолання засобів захисту для використання інформації або нав'язування хибної інформації, застосування закладних пристроїв чи програм та вкорінення комп'ютерних вірусів.

Методи захисту інформації на окремому ПК

Зазвичай проникнення на чужий комп'ютер за допомогою мережі Інтернет здійснюється зловмисниками (хакерами) через IP-адресу - 32-х бітне число, що однозначно ідентифікує місцерозташування комп'ютера. Доступ відбувається або через SharedResources ("шари"- сленг), або через спеціальні програми, що називаються троянськими ("троянами").

В залежності від мети проникнення на чужий віддалений комп'ютер зловмисник вибирає той чи інший діапазон пошуку ІР-адрес. Якщо метою є отримання просто різної інформації (паролі на пошту, чи інші документи), то ІР може бути довільним, вибраним зовсім випадково - від мінімального ІР 000.000.000.000 до максимального ІР 255.255.255.255.

Якщо хакеру знадобились паролі для доступу в Інтернет, то він буде перевіряти лише ІР-діапазон свого провайдера. Якщо, наприклад, ІР хакера 123.2.34.14, то потрібні адреси будуть в діапазоні від 123.2.34.1 до 123.2.34.255. Метод сканування діапазону також ІР залежить від кінцевої мети хакера.

Зазначимо, що взнати IP свого комп'ютера можна, викликавши програму ipconfig (Start - Run - ipconfig), знаходячись в on-line режимі.

Для несанкціонованого отримання паролів доступу в Інтернет використовується сканер SharedResourceScanner. Характеризується швидкодією, знаходить на комп'ютері файли із розширенням *.pwl, що зберігаються у системній папці Windows. Отримані файли копіюються на комп'ютер хакера, де розшифровуються програмами PwlTool або HackPwl.

Такий підхід до зберігання паролів у вигляді окремого файлу на диску (кешування) спричинив багато проблем для користувачів, в яких кешування встановлювалось по замовченню. Оскільки, зазвичай, файл з паролями мав ту саму назву, що й ім' я користувача в системі. Тобто, якщо користувач при інсталяції Windows назвав себе як Thinker, то файл з усіма паролями буде розташовано тут: C:Windows Thinker.pwl

В нових версіях Windows кешування паролів відключено автоматично.

Отримання інформації (документи, файли). Для цього хакер може використовувати сканер xShareZ, що під'єднує локальні диски віддаленого ПК до своїх як сіткові. Або просто пише в броузері (програма для перегляду веб-сторінок) IP-адресу потрібного комп'ютера.

Якщо користувач спробував захиститись від несанкціонованого віддаленого доступу до свого комп'ютера і поставив на свої SharedResources пароль, для такого випадку зловмисники вже написали програми, що дуже швидко знаходять потрібний набір символів - наприклад, програма xIntruder або SPY.

Найпоширенішою помилкою користувачів є розміщення текстового файлу з усіма паролями прямо на робочому столі - щоби не шукати довго. Тому рекомендується зберігати свої паролі на окремих носіях - дискетах, оптичних дисках, флеш-картах, тощо. В крайньому випадку пароль можна записати в зошиті, що зберігається у надійному місці.

На випадок втрати парольної інформації рекомендується завжди робити резервну копію і тримати її в іншому надійному місці. Також обережний користувач не повинен користуватись менеджером паролів (що пропонує запам' ятати його для зручності), а кожного разу при роботі вводити секретну інформацію.

При доступі до чужого комп'ютера хакер може взнати номер ICQ користувача, скопіювавши собі файл з розширенням *.dat, що знаходиться за таким шляхом - C:Program FilesICQicq(версія). Тоді за допомогою програми ICQrInformation з файлу взнається пароль та номер.

Багато недоліків мають і поштові клієнти. Наприклад, TheBat! дозволяє переглянути з віддаленого комп'ютера повні дані про з'єднання. А засоби програми OpenPass дозволять хакеру перетворити пароль, вказаний зірочками, у читабельну форму.

Сучасні комп'ютерні системи використовують програмні засоби різноманітного призначення в одному комплексі. Наприклад, типова мережа автоматизованого документообігу складається з операційної системи, програмних засобів управління базами даних, телекомунікаційних програм, текстових редакторів, антивірусних моніторів, засобів для криптографічного захисту даних, а також засобів ідентифікації та аутентифікації користувачів.

Головною умовою захищеності інформації в такій системі є забезпечення неможливості втручання у її функціонування з боку програм, присутність яких у системі є зайвою. Серед подібних програм, насамперед, необхідно зазначити програмні закладки, клавіатурні шпигуни та комп'ютерні віруси.

Причини, через які може бути зламана мережна машина, за великим рахунком, чотири:

- невдалий вибір паролю;

- імпорт легальними користувачами зіпсованого програмного забезпечення;

- неправильно конфігуроване програмне забезпечення;

- наявність помилок в операційній системі.

Слід зазначити також, що розповсюдження комп'ютерних вірусів часто виникає через отримання програм з неофіційних безплатних джерел.

У вирішенні проблем безпеки виокремлюється питання щодо використання паролів. Більшість вдається до паролю, який легко запам'ятовується. Але річ у тім, що легко запам'ятовується те, що широко відоме. Тому слід дотримуватися нижчеперелічених простих правил для вибору паролю. Пароль повинен:

- не бути словом;

- бути не коротше шести символів, краще — вісім;

- містити великі й малі букви, а також цифри;

- не бути набором літер підряд з клавіатури клавіш, як, наприклад, "приттьор" або ж "лджєждитьб".

Установлюючи робочу станцію, треба переконатися, що доступ запарольовано по корінних системних, обслуговуючих і будь-яких інших логічних (login) іменах, які володіють особливою силою. Слід регулярно міняти ці паролі і призначені для користувача імена. Деякі машини поставляються зі стандартними паролями, їх треба негайно змінити. Крім того, треба бути безмежно обережними з можливостями автоматичного проходження системи паролів, які позбавляють користувача необхідності пам'ятати безліч адрес і паролів і навіть введення цих паролів з клавіатури. Усі вони побудовані на створюваному користувачем файлі, в якому перелічені робочі машини мережі, до яких є доступ і тут же паролі на них. Зловмисник, натрапивши на цей файл, відразу отримає доступ до всіх перелічених там машин.

 

Основні напрями захисту електронної інформації

Основні напрями захисту електронної інформації є універсальними:

визначення керівником установи складу співробітників, що мають доступ у приміщення з комп'ютерами й машинними носіями інформації, а також умов тимчасового доступу до них;

фіксування використання комп'ютерів і машинних носіїв інформації в інший час;

забезпечення переважної охорони приміщень із комп'ютерною технікою, серверами, комутаторами у робочий і неробочий час, створення окремого регламенту взяття цих приміщень на сигналізації;

організація дій охорони й персоналу в екстремальних ситуаціях або при аваріях техніки й устаткування приміщень;

контроль за переміщенням персоналу та його роботою;

організація особливого режиму користування носіями службової інформації;

обов'язкове копіювання й резервування важливої електронної інформації;

закріплення за співробітниками персональної відповідальності за ту або іншу частину конфіденційну інформацію;

знищення електронних носіїв із конфіденційною інформацією за особливою процедурою;

індивідуалізована розробка кодів, паролів, ключових слів, ключів, шифрів, спеціальних програмних продуктів сцеціалізованою організацією або системним адміністратором;

персоніфікація доступу до баз даних кожного окремого співробітника на підставі рішення першого керівника;

контроль системи доступу адміністратором бази;

фіксування в машинній пам'яті імен користувачів і операторів, що мають права доступу до них;

облік складу баз даних і файлів, регулярна перевірка наявності цілісності й комплектності електронних документів;

реєстрація виходу в базу даних імені користувача й часу роботи;

реєстрація спроби несанкціонованого входу базу даних із передачею сигналу тривоги й відключення комп'ютера.

регулярна зміна паролів, шифрів і ключових слів, особливо при частій зміні персоналу.

 

Відповідальність за здійснення незаконного доступу до інформації

Здійснення незаконного доступу до інформації, яка зберігається, обробляється чи пересилається в інформаційних (автоматизованих)системах тягне за собою накладення штрафу від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу, або без такої.

Та сама дія, вчинена особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу.

Дія, вчинена стосовно інформаційних (автоматизованих) систем, призначених для зберігання та обробки інформації з обмеженим доступом, - тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією програмних або технічних засобів, що використовувалися для незаконного доступу.

Незаконне копіювання інформації, яка зберігається в інформаційних (автоматизованих) системах, у паперовій чи електронній формі - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовлених копій баз даних.

Безоплатне незаконне розповсюдження інформації, яка зберігається в інформаційних(автоматизованих) системах, у паперовій чи електронній формі тягне за собою накладення штрафу від п'яти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно розповсюджених чи призначених для розповсюдження копій баз даних.

Незаконний збут інформації, яка зберігається в інформаційних (автоматизованих) системах, у паперовій чи електронній формі - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно збутих чи призначених для збуту копій баз даних, а також грошей, отриманих від їх пролажу.